Не так давно читателям был представлен весьма самобытный автор по имени Степан Галь. Публикуя первую подборку его произведений, я высказал мысль о том, что Галь – это литературный голос вполне определённого… нет, даже не поколения, а скорее душевного состояния. Поэт, пусть и начинающий, ярко отразил состояние ума и духа тех украинских граждан, кто в страшных снах видит Путина, под балалайку танцующего на Майдане, а в светлых грёзах – доброго дедушку Бандеру, кормящего с рук брюссельского мальчика в окружении европейских братьев пяти (или шести) полов и ориентаций.

И вот, новый цикл творений Степана Галя. И тоже, на мой взгляд, очень характерный. Он отражает сдвиги в сознании (и ещё более в подсознании) тех самых любителей брюссельских грёз. Говоря о сдвигах, рискну осторожно употребить слово «кризис». Во всяком случае, проблески сомнений, страхов (а вдруг наше дело не совсем правое?) в стихах явно угадываются.

И это даёт основание… нет, не для надежды. Но для робкого упования на то, что надежда когда-нибудь появится там, где ей, казалось бы, нет уже никакого места.

ПІРОВА ПЕРЕМОГА

Учора зранку, як прокинулась земля,

Почав я у собі вбивати москаля.

А разом з ним вбивав та рвав мов звір

Треклятий «Рускій мір»,

Бо залишки отого «міра»

Душа іще несла

Немов забруднена квартира.

О! Боротьба була така важка!

Москаль тримавсь і «мір» кусавсь,

Вмирать обидва не хотіли,

Бо їм у серці у моєму жить кортіло.

Та після героїчних спроб

Прийшла до мене перемога –

Забив та викинув (туди їм і дорога).

А що ж залишилось?

Лишився тільки жлоб

Нахабний, темний, повний злоби.

І навіть і не жлоб, а так…

Маленький жлобик.

Что это, если не намёк на разочарование? Если не вспышка рефлексии, совершенно не понятно откуда взявшейся. В конце концов, если не саморазоблачение. И всё же Степан Галь, в одном из своих откровений назвавший себя «поет-антимоскаль», пытается, как за спасательный круг, ухватиться за любимую тему и привычную идеологию. Правда, разумного обоснования своей «москалефобии» он привести не способен. В чём сам и признаётся в финале стихотворения.

ФАЛЬШИВИЙ РОДИЧ

От, кажуть, нам Росія – брат.

Чи там, сестра.

То казочка стара, і нам давно пора

Сказати: «Ні,

Таких братів ми бачили в труні».

Бо завтра і яка-небудь Камбоджа

Прийде та скаже: «Ось яка я гожа,

Я вам – кума!».

І так у родичі налізуть задарма

І Конго, і Бахрейн, і Гваделупа.

Щоправда, краще цілувати в дупу

Якогось свата на плантації батату,

Ніж мати туляка за свояка.

Ну, що в нас спільного з обличчя чи спиною?

Хіба що він так само гуманоїд?

Та факт цей, Господи прости,

Ще, ой, як важко буде довести.

За що, спитаєте, давлю його як тлю?

А просто… не люблю.

Иррациональность, импульсивность, присущие любому поэту, у Галя просто хлещут через край. Вот, какие неожиданные строки роняет он вдруг, вопреки внешней политике нашей державы и программе радикальной «Партії Народу», в членах которой по-прежнему состоит.

ЖАХ І СТРАХ

Прокинувсь! Темно наче в сраці я!

Невже вступили ми з ЄС в Асоціацію?!

Моральные муки вызывает у поэта и нынешняя объединённая оппозиция. Возможно, как максималист, Степан Галь требует от себя слишком многого – подлинной, горячей любви к трём оппозиционным лидерам. И всё же такое стремление быть до конца последовательным (и умом, и сердцем) не может не вызывать уважения и…сострадания.

СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ПАТРІОТА

Весь день без жалю бив себе по пиці я:

«Чому? Чому так слабо любиш опозицію?!

Чого тобі ще треба, ідіоте?

Там три вожді, всі ніби патріоти –

Боксер, уролог, бувший спікер –

Люби! Люби!». І знов собі у пику

Я пхав потрійний їх портрет.

«Ти що, падлюко, не віриш в інтернет?

Тоді каналу 5-го послухай,

Це люди спільної мети, одного духу!

І в дусі тому злились-переплелись

Спортивний запах роздягальні

І аромат медичної приймальні,

І від парфуму модного амбре».

Та в серці хтось мені шепоче:

«Ой, не бре! Мене ця пропаганда не бере,

Не можу вже нікого цілувати,

А навіть навпаки,

Хоч бий мене, хоч вбий,

Але розклад такий:

Пусти! Пусти скоріше поблювати!»

Однажды поддавшись искушению, Cтепан Галь уже готов едко иронизировать и по поводу новых слов и выражений современного украинского языка.

НАПИС У СЛОВНИКУ

Якщо платитимуть готівкою,

Я рідну маму зватиму «автівкою»…

После такого уже кажется вполне закономерной попытка посягнуть на сокровенное. И даже сакральное.

ВИПАДОК У МУЗЕЇ

В недільний день мені везе,

І, мабуть, не дарма.

«Я поведу тебе в музей», –

Сказала раз кума.

Вдягнувся гарно, не як чмо,

І ось через Майдан

До Мавзолею ідемо,

Де вождь лежить СТЕПАН.

А люди там такі, як я,

Ідуть тихенько в ряд,

І все життя того вождя

Неначе експонат.

Ось дім, де змалечку гасав,

А от вітальний лист,

Що він до Гітлера писав

Від українських міст.

Там схрон і «шмайсер», з газом піч

І зашморг ворогам,

І кожна пляма, кожна річ

Свята і дорога.

Народ пишається, дивлюсь,

Пишається кума,

А в мене гордості чомусь

Нема! Нема! Нема!

На серці холод наче вмер,

І десь співає хор:

«Це кровосос і людожер,

Потвора із потвор!».

Злякався я таких думок –

Чи ж я не патріот?

І раптом лікар: «Хай, дружок,

Не бійсь, ти не урод.

Не зрадник, ноу! Вір братам

(А поруч десять пик)

У тебе, дарлінг, збій програм».

І дивний лікар зник.

А двадцять рук мене ведуть

Униз кудись в підвал,

А там стоїть смердюча муть,

Багно чи сон-трава,

У чорнім чані. І мені

У мозок і до вух

Оте вливають, щоб в багні

Зростав, міцнів мій дух.

І він міцніє і зроста

(Хоч запах й досі є)

Картина світу знов проста,

Бринить життя моє!

Я знов іду мов на парад

З кумою залюбки,

І кожний кат, і кожний гад

Мені такий близький!

І кров – не кров, І смерть – не смерть,

Шакали знов святі…

Земляк! Як розум – шкереберть,

Думки пішли не ті,

То збій програм, сам не лікуй,

В Європі є «специ».

Виймають душу будь-яку

Духовнії отці,

Свідомість та моральний стан –

Все виправлять, як слід.

З музею, де лежав СТЕПАН,

Я повертавсь у світ.

І вже не мучила журба,

Але на дні душі,

Хоч хор співав: «Ганьба! Ганьба!»,

А холод залишивсь.

Смертельний холод обіймав,

І з тої сон-трави

Як мертві йшли брати, кума,

Та й сам я… труп живий.

Похоже, поэт иногда теряется и даже пугается от написанного им. А иначе, как объяснить подобное размышление?

ЗАГАДКА

Родився я в Галичині.

Вгадай, розумний я чи ні?

І долгожданное вступление в ЕС опять ставится под сомнение. Причём опять с употреблением ненормативной лексики, за которую я вынужден просить прощения у читателя.

ЖАХ І СТРАХ № 2

Я бачив сон, що від Карпат і до Уралу

Лише ми з Галею – останні натурали,

А інші всі мільйони – то педрила.

В колготках йдуть на нас!

Ось оточили!

Регочуть розмальованії рила…

Прокинувсь і подумав:

«Бачив в сраці я

З європами такі асоціації!»

Завершить публикацию хочется думой, написанной довольно талантливо. Некоторые мои знакомые усмотрели здесь глубоко скрытые указания на известную даму-депутата, которая разъезжает с лекциями о вопросах языкознания. Ох, уж эти конспирологи! Давайте больше думать о поэзии, чем о депутатах. А какие-либо совпадения несущественны.

ДУМА ПРО ЯРИНУ

Де схилилася калина,

Де дніпрові води,

Іде собі сиротина,

Дівчина Ярина.

Мала колись вроду,

Мала колись долю,

А тепер, убога,

Мов сліпа іде край дороги,

Та зітха від болю.

Щось шепоче: «Промову…

Дозвольте сказать промову

Про мову…»

Що тобі, голубко? Що тобі, дівчино?

В чому горя причина?

Чом ти ходиш край дороги

Неначе причинна*?

Чи ворожка поробила, чи може…

Мовчить бідна Ярина,

Що була колись гожа,

А тепер сиротина безвинна.

Та ми знаєм, та розкажем.

Не в тому причина,

Що ворожка вчинила.

Не ворожка, а ворожа

Тут діяла сила.

Одне слово – полюбила,

Полюбила Ярина

Хлопця молодого,

Із столиці, городського.

Якось йдуть вони в купочці

Через Дніпро по мосту,

А той хлопець і каже:

«Приходь, Ярино, до мене в гості.

Покажу тебе татові та мамі».

Зраділа голубка, прибігла додому

У щасливій нестямі.

Готуватися стала,

Книжок перечитала чимало.

Грушевського твори

Туди й назад по два рази,

Статей Петлюриних гори.

І виписала звідти

Найбільш дотепнії фрази.

Вивчила напам’ять

Славний шлях Мазепи Івана.

І пішла молода, рум’яна

Туди, де жив коханий.

А там! А там, і згадувать страшно,

Що бачить Ярина!

По стінах картини

Та портрети Тургенєва, Лєрмонто̀ва,

Та царські особи – Павло, Катерина.

Та й самі мама й тато

А ні звуку про Європу чи про НАТО.

А тільки через слово: «Нєпрємєнно»,

«Отмєнно» і навіть «всєнєпрємєнно».

І він, голуб коханий, туди ж:

«Мамочка, а пазвольтє мнє чашечку чаю…».

Бідна, бідна Ярина!

Отаке жахливе стрічає.

Потрапила сиротина

Немов до полону

У п’яту колону!

А ті, хазяї, сидять собі, теревенять

Про Достоєвського, Данілєвського,

«Пєрєдвіжніков», «оскорбльонних-уніженних»,

Чай свій ворожий п’ють.

І в якусь лиху хвилину

Чує наша Ярина

Дивнеє слово – «отнюдь».

Мов набат, мов дзвін

Вдарило у свідомість: «Отнюдь!».

Захиталася убога,

Та й поплила край дороги.

Нічого не бачить,

Нічого їй, бідній, не чуть,

Тільки одне кляте «отнюдь».

З тої пори ходить сердешна Ярина,

По селах та містах.

Усюди, як бачить калину,

Зупиниться, стоїть у сльозах…

Отак-то!

Кохайтеся, молодії,

Кохайтесь, така ваша природа,

Тут усе по закону.

Та не кохайтеся, голубки,

Із парубками п’ятиколонними!

Бо втратите вроду

Через Рахманінова та Скрябіна,

Та той «Мір іскусства».

Таке в житті бува часто-густо.

А що ж із нашою сиротиною?

Бідною Яриною?

І досі мандрує Україною.

То в Донецьку шахтарям,

То в Одесі морякам

Чи то лекцію хоче прочитать,

Чи сказати промову.

Щось лопоче про мову,

Про підриви основи.

Слова летять мов полова,

Ніхто не слуха бідної Ярини,

Бо воно ж причинне…

Одним словом,

Через ворожії чари

Не зовсім воно здорове.

Ну, что ж, определённые кризисные явления Степан Галь, безусловно, уловил. А кризис часто предшествует излечению от болезни. Будем же надеяться на полное выздоровление поэта и его единомышленников.

Ян Таксюр,

специально для alternatio.org

___________________________

* Причинна – девушка, ставшая жертвой враждебных чар, ворожбы.